МИКОЛКА ЗАСВІЧУЄ ЛІХТАРІ
Ліхтарник Іван не чекав приїзду небожа. Та й не впізнав його одразу,- адже бачив востаннє п'ятирічним хлопчиком,- засмаглим, пикатеньким, з веселим солом'яним чубчиком. А тепер перед ним стояв підліток з худими опалими плечима і виснаженим сірим обличчям. Вдивляючись у це незнайоме обличчя, ліхтарник якусь мить розгублено мовчав, потім якось стрепенувся і жалісно вигукнув: - Миколко, це ти? Небіж стояв посеред кімнати, не випускаючи скриньки з рук. - Що це я з розуму зсунувся? - отямився Іван, кинувся до Миколи, узяв його скриньку й, заметушившись по кімнаті, заговорив швидко, збуджено, змішуючи докупи українські й російські слова: - Ти ж голодний, сідай кушать. Сідай! Зараз нагодую. Ось хліб, ковбаса, повечеряєш, чим бог послав. Миколка мовчки сів за стіл і накинувся на їжу. Дядько, підперши рукою щоку, дивився на нього. Хлопець ковтав хліб, не розжовуючи, важко дихав і не підводив очей. Наївшись, Миколка відкинувся на спинку стільця й тихо подякував. - На здоров'ячко,- озвався Іван. Він був не такий уже й старий, років під шістдесят, не більше, але весь зігнутий, з сіткою тонких червонуватих жилок на обличчі, запалими грудьми й очима замученої шкапини, здавався зовсім підтоптаним дідуганом. - На здоров'я, Миколко! - ще раз повторив він, знову заметушився, щось розшукуючи, і раптом, зупинившись посеред кімнати й не дивлячись на Миколку, спитав: - Хлібця давно не бачив? - Більше року,- підвів на дядька стомлені очі хлопчик. - Що ж ви їли, бідолахи? - Кору змелемо, висівок додамо та й їмо. - Нещастя яке, та хіба ж то хліб? - Не хліб, а камінь. Чорний та важкий,- тихо промовив Коля.